Закрыть окно
КАЛИНОВА СОПІЛКА (укр.н.казка)
Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того самого аж до нового годуються. Аж то унадився у той садок веприк з лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його достерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та й став садок відсихати. От батько й каже до синів:
— Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий з вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті.
Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кивнеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться; так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує — щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу — полум'ям дише, 'клами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк вже забитий; так йому заздрісне стало, що вже тепер батько на меншого садок запише,— узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.
— А де ж брат? — питає батько.
— Брата,— каже син,— оцей веприк розірвав, то я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.
Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.
А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж гочі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки — все разом.
їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:
— Що то воно за калина така дивна? А їден вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, іде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, чумаче, грай,
не врази х мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив
за того веприка, що в саду рив.
Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:
— Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже, проти чого воно.
Доїхали до села, до крайньої хати, попросились на ніч, там їх прийняли” ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка-то дивна у них сопілка з теї калини, що росте при дорозі:
— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте. Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, батеньку, грай,
не врази х мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив
за того веприка, що в саду рив.
— Що воно таке? — каже господар.— Ану-но ще ти, стара заграй!
Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:
Помалу-малу, матінко, грай,
не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив
за того веприка, що в саду рив.
Тоді старий до сина:
— Тепер ти грай. Той не хоче:
— Чи я малий у дудочку грати?
Та батько таки примусив. Тільки-то молодий господар сопілку до губи притулив, а вона як заквилить:
Помалу-малу, братику, грай,
не врази ж мого серденька вкрай!
Ти ж мене вбив, в землю зарив за того
веприка, що в саду рив.
Тут батько до сина:
— Признавайся, що ти брата вбив! Той і признався, бо вже не було куди. Прогнав його батькс геть з очей, а сам зостався з старою сиротами віку доживати.
А калина та, мабуть, і досі цвіте...
Закрыть окно
