МУЗИКИ
(байка Л.Глібова)
Десь у веселому краю
Зійшлися у гаю .
Ведмідь товстий та волохатий,
Всесвітній пасічник-ласун,
Завзятий Цап-стрибун,
І телепень Осел ухатий.
Дурного розуму невдатний син,
Та передражник Малпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою:
Хто бачив що і де хто був,
Чи поблизу, чи, може, за горою,
Які новинки чув.
-Погано, братчики, без діла в світі жити!
-Так Малпенко Мартин розмову завершив:
Признаться, ніде правди діти,
І я гуляючи прожив;
Одначе, скрізь тиняючись, чимало
Всього побачить довелось...
Ох, трудно в світі жити сталої
Пора і нам придумать щось...
Ви не турбуйтеся,— щоб довго не кортіло,
Я'зараз хочу раду дать:
Музичить треба — от і діло,
Коли хотіли знать!
Зозуля накує музиці,
Сказати в добрий час:
Бенкет, весілля, вечорниці.—
Покличуть всюди нас.
Нехай гуляють добрі люде
В своїй веселій стороні;
Їм хороше, і нам корисно буде...
Чи добре я кажу, чи, може, ні?
Так! Добре! Будемо музичить! —
Ревнув Ведмідь.— Розумна голова,
Не гріх і розуму позичить...
Робота гуртова.—
І стали на тому: щоб слова не зміняти,—
Не гаючись, се діло розпочати.
Днів через три вони в тому ж гаю
Справдили вигадку свою.
Роздобули баса, цимбали,
І скрипочка, і бубон є;
Прехорошенько посідали
Та як ушкварили — ой лишенько моє!
Хто в ліс, мовляли, хто по дрова,
Аж на ввесь гай луна гуде.
Ведмедів бас реве, неначе та корова
Із череди додому йде;
Цап на цимбалах паличками
І брязкотить, і дзенькотить,
Трусне борідкою або хитне рогами,
Мекече, бурмотить;
Між ними грає, не вгаває
На скрипку Малпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває
Залізе порося у тин;
Осел силкується під кленом,
Щоб всіх перемудрить
І, як у діжку макогоном,
У бубон стукотить.
Злетілись ґави і сороки,
Шпаки, чижі і горобці,
Регочуться, хапаючись за боки:
— Ну так! Удрали молодці!
Нехай їй біс — такій музиці,
Сполохала наш тихий гай,
Не можна вдержаться ніякій птиці,
Хоч куди видно утікай...
Почин невдатний іноді буває!
Тривайте, братчики, не так ми сидимо,—
От зараз я попорядкую...
-Щось та не так — і я вже чую,—
Озвавсь Осел.— Ні, мабуть, не втнемо.—
А Малпенко йому: — Та ну-бо,— каже,—годі!
Не знаєш ти: музиці грать —
Не горобців полохать в огороді...
Послухайте, кому і де сідать:
Ведмедику — під липою старою,
А Цапу треба під вербу,
Ослові — на горбу,
Я примощусь під бузиною.—
Заграли знов — ще гірш нема ладу.
Якраз на ту біду
І соловей тут опинився,—
Вони до його: — Ну, мастак,
Ти здорово співать навчився,
Кажи по правді, що і як?
— А що ж,— він каже,— вибачайте,
Ні те ні се,
Хоч десять раз пересідайте,
Немає хисту — от і все.
Почув я раз — старі сміялись люде,
Що квач притикою не буде;
Питаю: як? — А так, як бач,
Причина невелика;
Якая ж із квача притика,
Коли він квач?
[1890}